СТУДЕНТИ ФАКУЛЬТЕТУ БІЗНЕСУ ПОЧУЛИ ПРО ДОРОГИ ВІЙНИ ВІД «РОМАШКИ» З ДОНБАСЬКОГО СТЕПУ

СТУДЕНТИ ФАКУЛЬТЕТУ БІЗНЕСУ ПОЧУЛИ ПРО ДОРОГИ ВІЙНИ ВІД «РОМАШКИ» З ДОНБАСЬКОГО СТЕПУ

 

Щорічно напередодні 9 травня ми схиляємо голови перед пам’яттю тих, хто загинув на полях битв, в таборах смерті, на невільницьких роботах у період ІІ світової війни. Для кожного українця ця дата особлива, адже війна зачепила кожну родину, територія нашої країни стала на цілих чотири роки ареною військових баталій. У війні загинув кожен п'ятий українець.

Нині по різному намагаються трактувати дату 9 травня й те, чи дійсно це була перемога для українців й наскільки вона була вітчизняна. Для сучасної молоді відповідь на це питання слід шукати в площині християнської етики. Загинули люди – військові й цивільні, дорослі і діти, невинні душі, а тому наш обов’язок – пам’ятати та віддати їм данину глибокої шани та поваги.

Символічно, що 8 травня, коли вся Європа відзначає День пам’яті і примирення студенти другого курсу факультету бізнесу мали зустріч із живим свідком та безпосереднім учасником бойових дій періоду ІІ світової війни Марією Гаврилівною Шевчук.

Марія Гаврилівна народилася та зростала в багатодітній сімї на Донбасі. Війна жорстоко проїхалась по долі цієї родини, адже не повернувся з фронту її рідний брат, інвалідом завершив війну інший брат, не побачила Марія Гаврилівна й кількох своїх рідних дядьків. Один із них всю війну пройшов без поранень й загинув у той самий світлий день – 9 травня.  


Війна застала молоду дівчину, котрій ще не виповнилося й 17 років студенткою фельдшерсько-акушерської школи. З 1942 р. й до самого закінчення війни Марія Гаврилівна проходила військову службу медсестрою в прифронтовому госпіталі. Дуже важко приходилося тендітній дівчині, адже в госпіталь доставляли поранених різної складності прямо з поля бою. Умови роботи були надзвичайно суворі й далеко позбавлені тієї комфортності й розвитку медичної інфраструктури, які існують нині. Неймовірні фізичні і моральні навантаження, згодом дадуться взнаки й надломлять здоров’я Марії Гаврилівні. Але тоді про це вона не думала, адже задача була одна – рятувати солдатське життя. При цьому рятувала Марія Гаврилівна не лише бійцівські тіла, але й душі. Володіючи прекрасним голосом та любов’ю до пісні вона не раз виконувала перед пораненими пісні з народного фольклору та військового репертуару. І в ці хвилини солдати на мить забували про свої болі, фронтові баталії, адже чарівний голос медсестрички Марії додавав сил і окриляв.

Слід сказати, що Марія Гаврилівна Шевчук і нині не уявляє свого життя без пісні. Вона є учасником добровільної самодіяльної організації ветеранів Великої Вітчизняної війни, праці і Збройних Сил «Неспокійні серця». Завдяки пісні про ромашку, яку вона дуже любить співати, її й прозвали «Ромашкою». До речі Марія Гаврилівна наприкінці зустрічі порадувала студентів виконанням двох пісень, в тому числі й про ромашки.

Спогади про війну завжди біллю відкликаються в душі ветерана. Попри прожиті десятиліття й нині постають обличчя тих, кого приходилося рятувати й тих, котрих вже ніщо не могло втримати на цьому світі. Назавжди закарбувалося в пам’яті Марії Шевчук обличчя молодого лейтенанта, котрий був без рук та ніг і просив поставити його на підвіконня, щоб поглянути на святковий салют з нагоди Перемоги над берегом Дунаю. Дочекавшись своєї Перемоги він так і пішов вниз головою переконавшись у тому, що назавжди переміг свого ворога. У споминах постала й медсестра, котра рятуючи важко поранених бійців із в’язкою гранат кинулася під німецький танк. Загалом багато чого довелося побачити й пережити Марії Гаврилівні.

Закінчивши війну в Угорщині, Марія Шевчук повернулася на рідну донбаську землю, де вже боролася із чумою та холерою. Згодом доля закинула її та чоловіка-військового в Азербайджан. А звідти і на Волинь. І в мирний час Марія Гаврилівна проявила свої кращі риси працелюбності та людяності. Окрім фронтових орденів та медалей вона ще й є ветераном праці, Відмінником охорони здоров’я. 

На жаль, і нині немає ветерану спокою. Попри хвороби та душевні болі з минулого непокоїть Марію Гаврилівну те, що нині знову чути постріли на її рідній донецькій землі, в тих місцях, де вона зростала й плекала з піснею любов до рідної землі. Але вона певна в єдності та неподільності нашої держави, в її світлому майбутньому.

Незважаючи на дев’ятий десяток років збереглася в Марії Гаврилівни на обличчі природня краса, а в рухах та словах вишуканість й аристократичність. Разом з тим у тендітній поставі простежується стержень, що сформувався в донбаської «Ромашки» на важких перехрестях воєнних доріг і який дозволив їй не зламатись.