Мамо, вдома захоплення заручників...

Мамо, вдома захоплення заручників...

Я могла б народити трьох синів. Народила доньку. Одну. Єдину. Для нас з чоловіком найкращу. Моя дитина дихає Львовом. Здається, ніби народилась не в Луцьку, а саме тут. Тому кожне прибуття на львівський залізничний вокзал- не просто поїздка, подія! Наразі карантин. Тому до Львову подались «блаблакаром». Вірменська, Єврейська, Підвальна- надвечір ніг не чуємо. Вранці 21 спокійно снідаємо.

9.30. –«Мамо, вдома захоплення заручників, на Театральному майдані автобус з дітьми і жінками». Починаю сердитись: «Маша, це поганий жарт!» – «Мамо… не до жартів». Обоє втуплюємось в ФБ. Через годину втуплюємось одна на одну. – «Мамо, що відбувається?» Вперше в житті не маю відповіді, замість того: «Йдемо, пройдемось..». У Львові в центрі багато магазинів, заставляю заходити мало не в кожен. Подаю десятки костюмів, прошу міряти, продавчині спантеличено переглядаються, після 40 хвилин безтолкових примірок починають сердитись. Нічого, їм не зрозуміти, як мені потрібний цей час, коли моя дитина зайнята і не запитує те, на що я не маю відповіді.

11 година дня, заходимо в «Квін», на вході ніс в ніс стикаємось з Настею Яблончук (так співпало, що разом добирались і домовились йти на каву). Цьомки-бомки, «А чули?» - «Так, йдемо?» - «Йдемо». Маша: «Я в номер, відпочину». Камінь з серця - йди, в думках- матиму ще трохи часу. Настю знаю 4 роки, не просто люблю- лелію, вона не студентка, вона -рідне серденько. П’ємо каву, очі в телефонах, говоримо про все, окрім ПОДІЇ, Настя-«розумашка», одразу видно, що на 4 роки доросліша- жодного запитання. Я-сама вдячність, відводжу очі: відповіді все рівно не маю. Через годину розходимось. Повертається Маша. Очі червоні і вологі. -«Плакала?» -«Ні, дрімала».

Йдемо на обід. Коли робимо замовлення, підводить на мене очі: «Мамо, що відбувається?» «Не знаю, Машуня, тільки те, що разом читаємо». Очі- озера по вінця: «Мені страшно, а тобі?». Страх- липким холодом з потилиці по спині аж до колін. Брешу: «Ні, моя дитино». Донька: «В мене від страху руки холодні, нагрій». Беру в свої руки доньчині, висмикує: «Мамо, твої льодяні!». Тобі здалось, моя дитино, лечу в санвузол, кран з гарячою водою, руки під кран. Стараюсь відновити дихання. Прибиральниця поруч «Жіночко, ви ж попечетесь!» не маю часу пояснювати. Мерщій до доньки: «Ось, пробуй, тобі здалось, вони теплі!». З очей-озер вже через край, мамо, шкіра гаряча, під нею...крига. Заспокоюю: тобі здається, моя дитино, давай наберемо тата.

Чоловік- 20 років служби в силових структурах, зірки на погонах і знання системи. У мене- тиха, люта ненависть до системи і сивина після кожного чергування. Усе життя мріяла бути брюнеткою, не виходить, сиве бере лиш «скандинавський блонд», тож 15 років ходжу в «блондинках». Віталію, що відбувається?» -«Це все серйозно». -Наскільки? -«Дуже». –«Коли штурм?» -«Вечір, найпізніше ранок. Вам краще повернутись, дівчата, можлива комендантська година». Маша пише в «букінг», скасовує бронь на готель у Франківську, усі поїздки, починає шукати блаблакар до Луцька. У ФБ інформація про те, що терорист відпускає трьох заручників. Донька: «Він зараз здасться?» Мій дурнуватий технічний розум: ні, він скидає найслабший баласт, не встигаю стримати язик, донька вже навіть не витирає сльози. Дідько, доросла баба, слідкуй за тим, що мелеш!

Напруга зростає. Маша: «Мамо, ходи до церкви...» Йдемо шукати. За 200 метрів Храм Преображення Господнього. Перед входом зупиняємось: обоє в рваних джинсах, в Маши прозора майка, голі плечі, простоволосі. -«Дитино, йди ти, в тебе менше гріхів, тебе Він швидше почує!» -«Мамо, йди ти, тебе хоч пустять». Заходжу, як є. З боків поважні бабці, в очах-осуд. Не на часі. Зупиняюсь. Пробую дослухатись до слів пана отця, храм- греко-католицький. За 5 хвилин закінчується служба. Суну в сторону вівтаря. Звідусіль погляди, які хочуть мене звідси виставити. Не на часі. Знаходжу священника, пробую почати говорити, давлюсь сльозами і словами: «Я з Луцька, Ви знаєте, що в нас зараз відбувається, я прошу Вас про спільну молитву», пан отець: «Тільки що, під час служби, така молитва звучала, чи ви не чули?» -«Я тільки що зайшла, де у вас можна поставити свічку, де купити?» -«В паламаря». Біжу до паламаря: «Мені свічку». –«З вас 3 гривні». Витягую з кишень всі купюри, пхаю до рук. Пані, то багато, візьміть решту! Не на часі. Шукаю де стоять свічки. Ніде. Лише перед однією іконою. Микола Чудотворець. В голові одна думка «ВБЕРЕЖИ. УСІХ. ЖИВИМИ». Тих, хто збирається спасати, і нехай їх дружини не перетворюються в блондинок. Тих, кого будуть спасати, і нехай їх психіка усе це перенесе. І навіть того, від кого будуть спасати. Хоча б для того, щоб мав шанс розкаятись. Виходжу.

Удвох з донькою йдемо вулицями. Всідаємось за столик. -«Мамо, що відбувається? Чому такі дивні вимоги і чи будуть вони виконані?» -«Дитино моя, якби ж я знала...мовчки п’ємо каву». Йдуть перемовини. В думках: «ввечері- штурм, штурм, штурм». Починаю задихатись, спішу надвір, в спину: «Мамо, він здався! Усі живі!» Мало не збивши столики, біжу назад! В голові: «Дякую!!! ТИ мене почув!». Обоє скачемо і плачемо, обіймаючись. За 10 хвилин, передивившись відео звільнення, я чую третє запитання, на яке не маю сьогодні відповіді: «Мамо, а чому таке дивне звільнення? Він стоїть ...далеко від автобуса? Що відбувається?» -«Дитино, ми далеко, ми не володіємо інформацією». Донька з безмежною тугою: «А....»

Нехай вам усім буде пусто! Тим, хто це задумав, тим, хто здійснив, і тому, для кого усе це! І якщо це одна людина, то хай тричі! А якщо різні- то кожному! Тепер маю ще одну мрію: коли я тебе зустріну, поганцю, то буду бити до того часу, поки стане сил і натхнення, і щоб поруч не було тих, хто спробує зупинити. Не на часі. Головне лишитись в межах «легких тілесних», бо штрафу в розмірі зарплати на таку справу не шкода. Ти не просто зіпсував мені і моїй дитині відпочинок, перелякав до смерті повний автобус людей. Ти позбавив нас відчуття найбезпечнішого міста на землі, нашого міста. В четвер ми повертаємось додому. До Луцька. А я чекатиму на ТУ ЗУСТРІЧ....

Ірина Бандура, доцент кафедри електропостачання