Ода студенту!

Ода студенту!

Коли я закінчувала школу, в моїй голові  постійно була одна і та ж думка «я - безтолоч і роблю щось не те» (я закінчила  Луцьку гімназію №21, фізико-математичний клас  з медаллю ).

Коли я подала документи  в університет і прийшла здавати вступний з математики, побачила повнісіньку 37 аудиторію, відчуття «безтолоч, яка робить щось не те»  було не просто в мене в очах, а мабуть і на лобі, причому великими літерами (математика була здана на «відмінно», медаль гріла серце, тому решту екзаменів  здавати  не довелось).

Відчуття «безтолоч» зашкалило, коли я, закінчивши університет, перший раз ступила в 112 аудиторію до студентів 5!-го курсу, маючи 22 роки від народження і будучи лише на рік старшою від них, а відчуття «що роблю  щось не те», відчувалось постійними смішками і перемовинами, коли  поверталась до дошки і з ентузіазмом рисувала схеми ввімкнення газорозрядних джерел світла.  Додайте до цього всього той факт, що я виросла в родині, для якої завжди була «умніца-красавіца» і по-іншому не могло бути в принципі. 

Психолог пояснив би мені цю ситуацію «комплексом відмінниці». Але, насправді це не зовсім так. Я ніколи не прагнула  12 замість 11, а відчуття  «Best of the best»  для мене взагалі  чуже: манікюр має бути не найкрасивіший, а такий, що пасує, а одяг - той, в якому зручно, а не «дорого, модно».  Тож моя «безтолоч» виявилась зовсім не схожою на «відмінницю».

Багато років мені хотілось  позбутись цього відчуття. Але згодом я передумала. Причиною цього стала моя професія. Коли під час вступної компанії в університет заходять абітурієнти, самі чи з кимось, я завжди хочу зрозуміти ті відчуття, які їх сюди привели. Це справжнє бажання стати студентом? саме цього університету? чи це просто:  «ще не йти на роботу»; чи «військомат ніколи не спить»; чи «всі вчаться і мені теж треба»? Кожна з цих мотивацій має право на існування. І ще невідомо, яка з них є потужнішою. Але, коли зустрічаєш тих, хто ОБИРАЄ саме ЦЕЙ університет, ці  відчуття неможливо описати. Це так, як ніби в дім приходять найдорожчі гості, або коли досягаєш трудозатратного результату, і саме такого, до якого прагнув, або коли настає довгождана подія. Найперше відчуття -відчуття вдячності: «обрали саме  НАШ!  університет». Наступне - гордість, що «обрали ж саме НАШ! університет» (як в молодості, коли на танцях най-най-найсуперовіший  хлопець запрошує саме тебе і це для тебе ще має значення). І якщо студенти обрали саме НАС, то як бути для них тими, кого вони хочуть бачити поруч? Усі п’ять років навчання. І не просто викладачами, фахівцями,  професіоналами. А тими, хто РОЗДІЛИТЬ ці роки. Проживе цей час разом.

 Люди не люблять самотності. Ми створюємо сім’ю не через те, що «так треба», або «зручно»,  або «стабільно». Ні. Нам потрібен той, хто буде свідком нашого життя. Хто буде бачити наші «правильні» і «неправильні» вчинки, буде бачити, як ми сміємось і плачемо, буде бачити те, що нас сердить, і те, що приносить справжню радість. Той, хто скаже «я все бачу, все, що з тобою відбувається, і це все для мене важливе». За таким самим принципом люди обирають своїх друзів. Так само і  в професії.

Свідком професії викладача є його студенти….

І… саме  після цієї думки, повертається  моя «безтолоч»: чи зможу  гарно навчити, чи достатньо маю для того знань, чи, чи, чи….Але вже багато років підряд я перестала її відганяти. Щоб повернути відчуття впевненості мені варто лише зайти в головний корпус. Це моя твердиня. І 112 аудиторія, яка колись вселяла неспокій, тепер  найулюбленіша. Я дивлюсь в очі студентів і розумію: найближчий рік ми будемо  разом і будемо тими, для кого бути разом справді важливо.

Я щиро дякую ТОБІ, студенте, що даєш можливість відчути це для свого викладача!

Ірина Бандура, к.т.н, доцент кафедри електропостачання